Хронічний простатит

Незважаючи на більш ніж півторавікову історію вивчення різних проявів простатиту, які вперше були описані 1850 р., дане захворювання залишається серйозною медико-соціальною проблемою. Це зумовлено тим, що в більшості випадків хронічного простатиту (ХП) його етіологія, патогенез, патофізіологія залишаються до кінця невідомими. А ступінь комерційної зацікавленості у лікуванні цього захворювання є високим. Тому пропонується велика кількість лікарських засобів та методів лікування, котрі починають рекламувати ще до отримання достовірної інформації про їх ефективність та безпечність. Причому реклама орієнтована в першу чергу на пацієнта, який не здатен оцінити всі переваги та недоліки запропонованого лікування. З іншого боку, розвиток сучасної медицини привів до появи нових методів та принципів лікування ХП, кожен з яких має свої особливості. В цьому випадку труднощі виникають у практикуючого уролога, якому досить складно ознайомитися з таким великим обсягом інформації та проаналізувати його. І хоча сьогодні існує чимало публікацій, методичних матеріалів, що стосуються цієї проблеми, на жаль, ще остаточно не розроблена та не впроваджена система стандартизації лікування згаданого захворювання. А це ускладнює прийняття правильного рішення щодо вибору медичної технології та обмежує використання перевірених методів діагностики й лікування. Що, в свою чергу, призводить до «емпіричного» вибору лікарських препаратів, тобто у разі неефективності одного лікарського засобу одразу переходять до застосування другого, третього і т. д., – ця тактика значно подовжує процес лікування та робить його дорожчим [4, 16-18].
Згідно з даними літератури, на хронічний простатит страждають 30-45% чоловіків; із них 5-10% – на хронічний бактеріальний, 60-65% – на небактеріальний, а в 30-35% спостерігаються простатодинії [8, 9, 24, 25]. Статистичні дані Американської асоціації урологів свідчать, що захворюваність на ХП коливається від 35 до 98%, а 40-70% хворих становлять чоловіки репродуктивного віку із клінічними проявами захворювання [1, 5]. В Україні практично кожен третій чоловік середнього віку має діагноз простатит. Це захворювання вражає переважно чоловіків молодого й середнього віку, тобто найбільш сексуально активних, і нерідко ускладнюється порушенням копулятивної та репродуктивної функцій. Тому проблема має не тільки медичне, але й соціальне значення [12].
Хоча сучасна медицина не володіє достовірними даними щодо причин і механізмів розвитку хронічного простатиту, більшість учених вважають, що основною причиною є застій крові в капілярах. Це відбувається через малорухомий спосіб життя, неправильне харчування, проживання в несприятливих екологічних умовах, а також через зворотний струм сечі під час сечовипускання, причиною якого є підвищення тиску в сечовому міхурі та розширення проток. Таким чином, мікроорганізмам належить другорядна роль у розвитку захворювання [7, 16]. Окрім грампозитивної та грамнегативної мікрофлори важливу роль відіграють збудники атипової природи, такі як хламідії, уреаплазми, трихомонади, мікоплазми й віруси [2, 5]. А згідно з даними Інституту дерматології і венерології АМН України, хламідії виявляють у 15% хворих на простатит [19]. Важливе значення в патогенезі ХП мають мембранопатологічні процеси, зумовлені активацією перекисного окиснення ліпідів та порушенням антиоксидантної системи захисту [10].
До основних шляхів інфікування передміхурової залози належать [7, 12, 13]:
1) висхідний або уретрогенітальний;
2) уретропростатичний рефлюкс;
3) уретровенозний рефлюкс;
4) гематогенний;
5) лімфогенний;
6) інвазія кишковими бактеріями.
Основними факторами, що сприяють виникненню простатиту, є:
• загальне переохолодження організму;
• робота в сидячому положенні;
• тривала статева стриманість або надмірна статева активність;
• зниження рівня статевих гормонів;
• малорухомий спосіб життя;
• хронічні запальні захворювання організму;
• перенесені венеричні й урологічні захворювання;
• будь-які інші стани, що сприяють пригніченню імунної системи організму.
Розвиток хронічного бактеріального простатиту супроводжується цілою низкою клінічних проявів (табл. 1) [6].
У сучасній науковій літературі зустрічається близько 50 класифікацій простатиту [6, 18]. За кордоном найпоширенішою є класифікація, запропонована Національним Інститутом Здоров’я США в 1995 р.:
Категорія I. Гострий бактеріальний простатит.
Категорія II. Хронічний бактеріальний простатит.
Категорія III. Хронічний абактеріальний простатит.
III-А. Синдром запального хронічного тазового болю.
III-В. Синдром незапального хронічного тазового болю (простатодинія).
Категорія IV. Безсимптомний запальний простатит.
Найбільш повною є класифікація простатиту, розроблена у 1994 р. в Київському НДІ урології і нефрології АМН України, автором якої є І.Ф. Юнда:
Етіологія
І. Інфекційний простатит:
1) неспецифічний (грампозитивна, грамнегативна мікрофлора, L-форми бактерій, мікоплазми, віруси);
2) специфічні (мікобактерії туберкульозу, трихомонади, хламідії, гриби, гонококи).
ІІ. Неінфекційний простатит – простатоз:
1) гормонально-дистрофічний;
2) алергічний (аутоімунний);
3) застійний (вегетоваскулярний);
4) травматично-променевий та інші.
ІІІ. Простатит змішаної етіології:
1) простатоз-інфекція-простатит;
2) інфекція-простатит-простатоз.
ІV. Рідкісні форми простатиту:
1) гранулематозний простатит;
2) синдром Рейтера;
3) склероз передміхурової залози та ін.
Патогенез
I. Перебіг захворювання
Інфекційний простатит:
1) гострий;
2) хронічний;
3) первинно хронічний:
а) із виразними клінічними ознаками;
б) без клінічних ознак – латентний, субклінічний простатит.
Простатоз:
1) первинний;
2) вторинний.
ІІ. Поширення захворювання
Інфекційний простатит:
1) локалізований простатит:
а) поверхневий;
б) вогнищевий;
в) дифузний;
г) інші форми (флегмонозний, інтерстиціальний, змішаний);
2) поширені форми простатиту:
а) простатовезикуліт;
б) уретропростатит;
в) уретропростатовезикуліт.
Простатоз:
1) ізольоване або рівномірне ущільнення без змін форми на фоні зменшених розмірів передміхурової залози;
2) вогнищеві або дифузні ущільнення при нормальній величині й формі, але з незначною деформацією;
3) зміна форми як наслідок атонії верхніх сегментів і ущільнення нижніх сегментів передміхурової залози (симптом «серпа»).
Ускладнення:
1) порушення копулятивної функції;
2) порушення репродуктивної функції;
3) больовий синдром;
4) психоневрологічні зміни;
5) дизурія [4, 11, 18, 19].
Однак ці класифікації є громіздкими, що заважає їх використанню в повсякденній роботі лікаря. На наш погляд, найбільш прийнятною є класифікація простатитів за В.А. Молочковим та І.І. Ільїним (1998 р.).
За цією класифікацією простатити поділяють на:
1) інфекційні: каналікулярні, лімфогенні, гематогенні;
2) постінфекційні;
3) неінфекційні: алергічні, конгестивні, травматичні.
На сьогодні існує велика кількість різноманітних діагностичних методик, які дають можливість комплексно оцінити стан пацієнта з патологією передміхурової залози. Найпоширенішим алгоритмом обстеження хворих на хронічний простатит є алгоритм, запропонований J.C. Nickel (2002 р.). Методи діагностики можна поділити на три групи: 1) обов’язкові, 2) рекомендовані, 3) додаткові, які детально представлені в таблиці 2 [ 22, 26, 27, 29].
Інші методи застосовують додатково, для уточнення характеру ускладнень, що має велике значення при виборі стратегії лікування. Однак не слід забувати, що надлишок діагностичних процедур не тільки подовжує етап дослідження, але й сприяє посиленню симптомів захворювання внаслідок підвищеного занепокоєння, викликаного додатковими дослідженнями [20, 28, 30].
Лікування ХП залежить від ступеня виразності захворювання, його тривалості, приєднання порушень статевих функцій. До традиційних методів лікування належать:
• масаж простати;
• фізіотерапія;
• лазерна терапія;
• лікувальна фізкультура;
• теплова мікрохвильова терапія;
• хірургічне лікування;
• медикаментозна терапія (антибактеріальна, гормональна, прийом a-адреноблокаторів та ін.).
Лікування повинно бути комплексним. У зв’язку з цим від хворого вимагається терпіння й чітке дотримання схеми лікування [3, 10, 12, 18]. Добре відомо, що для частини пацієнтів лікування виявляється малоефективним. Причинами можуть стати зміна збудника, аутоімунні моменти, аутоагресія, недотримання хворим режиму лікування. Пріоритетну роль у консервативному лікуванні хронічного бактеріального простатиту відводять антибактеріальній терапії, основною метою якої є створення концентрації препарату, достатньої для виявлення антимікробної дії в ділянках інфекційного запалення [11].
Сьогодні можна з упевненістю сказати, що єдиного підходу до лікування хворих на простатит немає, тому для лікування цього захворювання запропонована велика кількість лікарських засобів. Основні їх групи представлені в таблиці 3 [2, 3, 9, 21, 23].
Не можна не погодитися з думкою, що терапія ХП повинна бути спрямована одночасно на всі ланки етіології та патогенезу захворювання. Однак у зв’язку з тим, що пускові механізми виникнення простатиту точно не встановлені, ефективність застосування багатьох із вищевказаних засобів не підтверджена з точки зору доказової медицини. Тому сьогодні надається перевага симптоматичному лікуванню як одному із способів покращити якість життя хворого [6, 15, 18, 21, 23].
Враховуючи те, що лікування є складним, а рання діагностика неможливою, профілактику простатиту необхідно проводити всім чоловікам після 30 років. Тобто слід рекомендувати пацієнтам організувати своє життя так, щоб у ньому було якомога менше факторів, що здатні викликати розвиток простатиту. Найфізіологічнішим і найбільш дієвим способом є регулярні фізичні вправи. Необхідно також зміцнювати імунну систему, раціонально харчуватися, не зловживати алкоголем, не палити, звести до мінімуму споживання гострої та жирної їжі, підтримувати нормальну стабільну вагу, уникати закрепів, упорядкувати статеві стосунки, не переохолоджуватися, вести рухомий спосіб життя, що дозволить покращити кровообіг та уникнути застійних явищ у ділянці тазу. Крім того, необхідно рекомендувати чоловікам мінімум 1 раз на рік проходити профілактичне обстеження в уролога, а у разі, якщо проявляються дискомфортні явища в ділянці промежини, ускладнення сечовипускання, передчасна еякуляція, зниження еректильної функції – негайно звернутися до лікаря [2, 8, 25, 27].
Усе це є стимулом для роботи над створенням нових лікарських засобів для терапії ХП та для широкого дослідження вже відомих методів лікування.

Література
1. Бойко Н.И. Применение препарата Просталин у пациентов с хроническим простатитом // Здоровье мужчины. – 2003. – № 4 (7). – С. 48-50.
2. Гориловский Л.М., Зингеренко М.Б. Хронический простатит // Лечащий врач. –2003. – № 7. С.- 4-8.
3. Горпинченко И.И., Гурженко Ю.Н. Применение b-адреноблокатора Сегетис в лечении больных хроническим простатитом // Здоровье мужчины. – 2003. – № 3. –С. 60-64.
4. Горпинченко И.И., Клименко П.М., Павловський Ю.Є. Гемодинамическая классификация простатитов // Здоровье мужчины. – 2004. – № 1. – С. 44-48.
5. Забиров К.И., Кисина В.И., Мусаков В.Ю., Ширшова Е.В., Трачук И.И. Современное состояние проблемы диагностики и лечение больных хроническим бактериальным простатитом // Здоровье мужчины. – 2007. – № 4. – С.- 66-69.
6. Зайцев Ф.В., Пушкарь Д.Ю., Раснер П.И. Современные аспекты антибактериальной терапии хронического бактериального простатита // Качество жизни // Медицина – 2007. – № 5. – С. 8-12.
7. Лебедюк М.Н., Скнарь В.Н. Новые подходы в комплексном лечении больных хроническим простатитом хламидийной этиологии с применением препарата Азимед (азитромицин) // Здоровье мужчины. – 2006. – № 3. – С. 129-131.
8. Лесін А.І., Попадинець О.Г., Комбінована терапія хворих на доброякісну гіперплазію передміхурової залози (ДГПЗ) та хронічний неспецифічний простатит (ХНП) // Галицький лікарський вісник. – 2003. – Т. 10. – № 2. – С. 122-125.
9. Литвинець Є.А. Вплив фітотерапії на стан системи перекисного окислення ліпідів та антиоксидантного захисту у хворих на хронічний простатит // Здоровье мужчины. – 2006. – № 1. – С. 70-71.
10. Литвинець Є.А., Земляк М.В., Томусяк Т.Л. Фітотерапія хронічного простатиту // Урологія. – 2003. – № 1. – С. 102-108.
11. Литвинець Є.А., Лесін А.І. Застосування Простамолу уно та свічок Диклоберл у лікуванні хворих на хронічний абактеріальний простатит // Здоровье мужчины. –2006. – № 2. – С. 73-74.
12. Литвинець Є.А. Сучасні погляди на патогенез, діагностику і напрямки медикаментозного впливу у хворих на хронічний простатит // Галицький лікарський вісник. – 2004. – Т. 11. – № 4. – С. 114-118.
13. Максимов В.А., Забиров К.И., Мусаков В.Ю., Яровой С.К. Клинико-диагостические критерии и фармакотерапия хронического бактериального простатита // Урология. – 2008. – № 5. – С. 69-71.
14. Переверзев А.С., Чепенко А.В. Новые принципы лечения хронического простатита // Здоровье мужчины. – 2006. – № 2. – С. 173-177.
15. Попов С.В., Мазо Е.Б. Этиотропная терапия хронического бактериального простатита // Урология. – 2008. – № 3. – С. 36-40.
16. Простатит / Под ред. П.А. Щеплева – М. : МЕДпресс- информ, 2007. – 224 с.
17. Пушкарь Д.Ю., Сегас А.С., Юдовский С.О. Противомикробная терапия хронического неспецифического простатита // Здоровье мужчины. – 2007. – № 4. – С. 95-98.
18. Смирнов В.А. Лекарственная терапия хронического простатита // ФАРМиндекс-Практик. – 2006. – № 10. – С. 46-55.
19. Степаненко В.І., Літус О.І. Поліетіологічні чинники і полі патогенетичні механізми розвитку хронічного інфекційного простатиту. Клінічний перебіг, ускладнення, діагностика, раціональна терапія // Здоровье мужчины. – 2006. – № 1. – С. 79-84.
20. Battle T.J., Golden M.R., Suchland K.L., et al. Evaluation of laboratory testing methods for Chlamidia trachomatis infection in the era of nucleac acid amplification. J Clin Microbiol 2001; 39: 2924-2927.
21. Donker P.J., Ivanovici F., Noach E.L. Analyses of the urethral pressure profile by means of electromyography and the adminietration of drugs. Br J Urol 1972; 44: 180
22. Potts J.M. Alternative approaches to the management of prostatitis: biofeedback, progressive relaxation and the concept of functional somatic syndromes. Eur Urol Suppl 2003; 2 (2): 34-37.
23. Meares E.M. Jr., Barbalias G.A. Prostatitis: bacterial, nonbacterial, and prostatodynia. Semin Urol 1983; 1(2): 146-154.
24. Nickel J.C., Sorensen R. Transuretral microwave thermotherapy for nonbacterial prostatitis. J Urol 1996; 6: 155.
25. Nickel J.C. Rational management of non-bacterial prostatitis and prostatodinia. Current Opinion in Urology 1996; 55-58.
26. Nickel J.C. The Prostatitis Manual. Bladon Medical Publishing, 2002. – P. 29-55.
27. Nickel J.C. The Prostatitis Manual. Bladon Medical Publishing, 2002. – P. 55-80.
28. Nogales M.C., Castro C., Ramirez M. et al. Diagnosis of Chlamydia trachomatis infection in a clinic for sexually transmitted disease: evaluation of cervical, urethral and rectal swab samples by polymerase chain reaction. Enftrm. Infecc. Microbiol. Clin. 2007; 25 (1): 11-15.
29. Schaeffer A.J., Weidner W., Barbalias G.A., Botto H., et al. Summary Consensus Statement: Diagnosis and Management of Chronic prostatitis. Chronic Pelvic Pain Syndrome. Eur Urol Suppl 2003; 2: 1-4.
30. Stary A. Diagnosis of genital chlamydial infections in the era of amplification technologies. In: Deak P., ed. Proceedings of the era of amplification technologies. In: Deak P., ed. Proceedings of the fifth meeting of the Socienty for Chlamidia Research. Budapest: University of Szeged, 2004 – P. 61-63.