Клінічна фармакологія: головні етапи в світі та в Україні

сторінки: 5-16

Вікторов Олексій Павлович д.м.н., професор, завідувач відділу клінічної фармакології з лабораторією функціональної діагностики ННЦ «Інститут кардіології імені акад. М.Д. Стражеска НАМН України»
Untitled

У сучасному світі фармакотерапії немає гарантій, є тільки можливості,
які залежать від наших знань та навичок. Наші знання є сума того, чому ми навчились.
В.Г. Кукес

А.П. Викторов

Майже 80 років тому Пауль Мартіні – професор Бонського університету (Німеччина) – видав невеличку за обсягом монографію «Методологія терапевтичного дослідження», в якій був узагальнений та проаналізований трьохрічний досвід наукової роботи автора в галузі вивчення лікарських засобів (ЛЗ). Вчений не тільки запропонував термін «клінічна фармакологія», але і вперше у світі описав процедуру клінічних випробувань, «вихідний стан» перед призначенням лікування, використання плацебо, встановлення зразку виміру контрольної та дослідної групи, сертифікацію розрахункової шкали, математичний підхід до вирахування імовірної ефективності ЛЗ. Так було започатковано клінічну фармакологію – нову галузь наших фундаментальних теоретичних та прикладних уявлень щодо дії ліків на організм людини, бурхливий розвиток якої відбувся реально в другій половині ХХ сторіччя.
Здобуткам у минулому та теперішньому сторіччях в Україні завжди передували певні умови для активного розвитку клінічної фармакології як наукової, навчальної та практичної галузі медицини. Наведені історичні матеріали, на нашу думку, мають сприяти зусиллям як ветеранів, так і молодих науковців у подальшому розвитку цього інтегрального напрямку в медицині ХХІ сторіччя − фармакології в широкому розумінні.
У вересні 2008 р. минуло 25 років від упровадження наукової дисципліни «клінічна фармакологія» у вищих навчальних закладах до- та післядипломної медичної освіти в Україні, зокрема в Національному медичному університеті імені академіка О.О. Богомольця.
Було здійснено революційний крок у житті вищої медичної школи та медичної науки колишнього СРСР. Слід підкреслити особливий внесок у цей процес, вже, на жаль, покійного, відомого радянського вченого, клінічного фармаколога, педагога та організатора науки і вищої медичної школи, члена-кореспондента АМН СРСР, професора К.М. Лакіна. Його авторитет, глибокий різнобічний професіоналізм, наполегливість у поєднанні з ентузіазмом змогли перемогти певний опір відомих вчених-медиків та найвищого адміністративного апарату МОЗ СРСР. Завдяки зусиллям цього видатного вченого становлення клінічної фармакології відбувалося одночасно в декількох напрямках: як навчальної дисципліни (у вузах та інститутах підвищення кваліфікації лікарів почали створювати кафедри і курси клінічної фармакології), наукового фаху (ВАК СРСР увів фах «клінічна фармакологія» – 14.00.42, у зв’язку з чим з’явилися аспірантура і клінічна ординатура; у багатьох науково-дослідних установах клінічного профілю почали працювати відділи і лабораторії клінічної фармакології), МОЗ СРСР і АМН СРСР почали розробляти питання, які стосувались введення в державний реєстр лікарського фаху «лікар – клінічний фармаколог». Однак після розпаду СРСР тільки Росія впровадила таку лікарську спеціальність.
В Україні в той час не все спочатку складалось так, як було передбачено регламентами МОЗ України. Гострі дискусії виникли з питань, хто і на яких навчальних базах має викладати цю нову для нас, але відому навчальну дисципліну – клініцисти чи фармакологи. Однак, з огляду на рекомендації ВООЗ, все ж переміг такий підхід: запропонувати організацію викладання фармакологам та надати можливість представникам залученого професорсько-викладацького складу пройти відповідне підвищення кваліфікації (на той час такий досвід був лише в кількох навчальних закладах до- та післядипломної підготовки в Москві). З першого ж циклу заняття проводили на клінічних базах навчального закладу, пам’ятаючи висловлювання видатного терапевта та одного з фундаторів клінічної фармакології в колишньому СРСР академіка Б.Є. Вотчала: «Клінічна фармакологія – це фармакологія біля ліжка хворого». Нову навчальну дисципліну з великою зацікавленістю зустріли студенти лікувального та педіатричного факультетів та підтримали керівники кафедр, які готували субординаторів – професор М.М. Ковальов, член-кореспондент АМН СРСР, професор В.М. Сидельников, член-кореспондент АМН СРСР, професор Г.К. Степанківська, професор Ю.М. Мохнюк, професор П.С. Мотич, професор М.Б. Силковський. Дещо пізніше до них все ж таки приєднались член-кореспондент АМН СРСР, професор О.П. Грицюк, професор А.П. Пелещук, Є.Л. Ревуцький. Клінічна фармакологія як навчальна дисципліна на додипломному етапі підготовки лікарів лікувального профілю відбулась.

Основні історичні події в розвитку клінічної фармакології
Рік
Подія
Автор
1924
Перший раз використано математичні методи для опису виведення ЛЗ з організму
E. Widmark, J. Tandberg
1929
Введення поняття «нирковий кліренс»
E. Moller et al.
1931
Введення такого поняття, як транзит лікарської речовини в організмі (співвідношення площини під кривою «концентрація – час» для першого моменту [AUMC] та площини під кривою «концентрація – час» [AUC])
W. Hamilton et al.
1932
Запропоновано термін «клінічна фармакологія», обґрунтовано оцінку клінічної ефективності ЛЗ. Видано книгу «Методологія терапевтичного дослідження». Введено поняття «плацебо», «контрольна група хворих»
P. Martini
1933
Заснування в Німеччині Комітету терапевтичних випробувань при Раді терапевтичних випробувань
P. Martini
1934
Введення поняття про обсяг розподілу лікарської речовини в організмі
R. Dominguez
1935
Видано англійською мовою книгу «Принципи та практика фізичної діагностики»
P. Martini
1936
Створення лабораторії клінічної фармакології в Інституті клінічної медицини (м. Київ)
М.Д. Стражеско
1937
Перші публікації з фундаментальних питань фармакокінетики
T. Torrel
1945
Запровадження концепції біодоступності
B. Oser et al.
1948
Відновлення діяльності відділення клінічної фармакології в Інституті клінічної медицини (м. Київ)
А.Л. Міхньов
1949-1950
Перші публікації щодо математичної обробки даних про всмоктування та елімінацію лікарських речовин
C. Lapp
1950-1960
Розробка методів клінічної фармакодинаміки. Видано Керівництво для лікарів
«Очерки клинической фармакологии», СРСР (Москва, Росія)
Б.Є. Вотчал
1950
Перші роботи, присвячені взаємозв’язку між фармакокінетикою та фармакодинамікою ЛЗ. Запропоновано однокамерну модель організму в поєднанні з логарифмічною лінійною моделлю. Запропоновано фармакокінетичне/фармакодинамічне математичне моделювання для оптимізації режимів дозування ЛЗ
S.E. De Jongh,
M. Wijnaus,
G.M.  Van Gemert,
J.W. Duyff
1951
Перші публікації з питань кінетики біотрансформації деяких сполук та їх подальшої кон’югації
H. Bray et al.
1953
Запропоновано термін «фармакокінетика»
F. Dost
1954
Видання першого Керівництва для лікарів «Клиническая фармакология»,
СРСР (Україна, м. Львів)
Г.А. Петровский (учень академіка О.І.Черкеса)
1956
Визначення кліренсу як співвідношення дози і площини під кривою «концентрація – час»
T. Hoenig, O. Schuck
1957
Введення терміну «період напіввиведення» лікарської речовини
J. Swintosky et al.
1959
Запропоновано термін «фармакогенетика»
F. Vogel
1962
Перший у світі симпозіум з питань фармакокінетики ЛЗ (Німеччина)
1962
Перша публікація з питань фармакогенетики
W. Kalow
1964
Прийняття Гельсінської декларації Всесвітньої медичної асоціації щодо правил проведення клінічних випробувань у людини
Всесвітня медична асоціація (WMA)
1969
Введення багатокамерної (багатокомпартментної) моделі фармакокінетичних процесів в організмі
G. Levy, M. Gibaldi
1969
Доповідь експертів ВООЗ «Клінічна фармакологія: завдання, організація та підготовка кадрів»
ВООЗ (WHO)
1970
Доповідь наукової групи ВООЗ «Принципи клінічної оцінки лікарських засобів»
ВООЗ
1972
Запропоновано загальний підхід до створення фармакокінетичних моделей
L. Benet
1975
Видання першого підручника з фармакокінетики. Впровадження в клінічну практику методу терапевтичного моніторингу ЛЗ
M. Gibaldi, D. Perrier
1975
Доповідь наукової групи ВООЗ: «Фармакогенетика»
ВООЗ
1975
Доповідь наукової групи ВООЗ: «Біологічна доступність ЛЗ: принципи та проблеми»
ВООЗ
1978
Видання Керівництва «Клінічна фармакологія», СРСР (Росія)
В.В. Закусов
1980
Клінічну фармакологію виділено в самостійну навчальну дисципліну, наукову спеціальність, СРСР (Росія)
К.М. Лакін
1980
Створення першої в СРСР кафедри клінічної фармакології (Росія, м. Ростов-на-Дону)
М.М. Каркіщенко
1982
Впровадження методів фармакокінетичних досліджень в СРСР (Росія)
Л.Є. Холодов, В.П. Яковлєв, М.Г. Глезер
Рік
Подія
Автор
1983
Створення в Україні першого курсу клінічної фармакології для студентів лікувального та педіатричного факультету в Київському медичному інституті, СРСР (Україна)
О.П. Вікторов
1984
Затвердження в Київському медичному інституті спеціалізованої Вченої Ради за науковим фахом кандидат та доктор медичних наук з клінічної фармакології
ВАК СРСР, МОЗ СРСР
1985
Видання першого в СРСР (Україна) довідника з клінічної фармакології та фармакотерапії для лікарів
А.П. Пелещук, О.А. П’ятак,
І.С. Чекман та співавт.
1988
Видання першого в СРСР (м. Москва, Росія) підручника для студентів медичних вузів з клінічної фармакології
Ю.Б. Білоусов, В.С. Моісєєв, В.К. Лєпахін
1989
Видання першого в СРСР (м. Санкт-Петербург, Росія) довідника з клінічної фармакології для лікарів-педіатрів
В.А. Гусель,
І.В. Маркова
1990
Прийняття ЄС Положення якісної клінічної практики (GCP – Good Clinical Practice)
ЄС
1992
Затвердження ВООЗ Положень GCP
ВООЗ
1992
Створення Фармакологічного комітету МОЗ України
Кабінет Міністрів,
МОЗ України
1996
Прийняття Верховною Радою України Закону «Про лікарські засоби»
Верховна Рада України, МОЗ України
2000-2001
Розробка та видання наказів та інструктивних матеріалів МОЗ України щодо контролю за безпекою ліків при їх медичному застосуванні
МОЗ України,
ДП «ДФЦ МОЗ України»
2001
Україна стала учасником Міжнародної системи моніторингу побічних реакцій ліків під егідою ВООЗ
ВООЗ
2002
Видання в Україні першого Керівництва з клінічних випробувань ЛЗ
ДФЦ МОЗ України, В.І. Мальцев та співавт.
2002
Перше видання «Державної фармакопеї України»
МОЗ України, В.П. Георгієвський та колектив співавт.
2002
Видання в Україні першого Керівництва з доклінічних випробувань ЛЗ
ДФЦ МОЗ України, О.В. Стефанов та співавт.
2002
Видання в Україні першої монографії з питань фармакологічного нагляду «Фармнагляд в Україні»
ДФЦ МОЗ України, О.П. Вікторов та співавт.
2005-2006
Видання першого вітчизняного підручника з клінічної фармакології в 2-х томах для студентів фармацевтичних та медичних вузів (українською та російською мовами)
Під ред. професорів І.А. Зупанця,
С.В. Нальотова,
О.П. Вікторова
2006
Видання нової редакції наказу МОЗ України про контроль за побічними реакціями ліків, гармонізованого з відповідними документами, прийнятими раніше в ЄС
МОЗ України, ДП ДФЦ МОЗ України
2007
Видання в Україні першого Керівництва з фармакологічного нагляду для лікарів, провізорів та виробників ліків «Безопасность лекарств. Руководство по фармнадзору»
Під ред. О.П. Вікторова, В.І. Мальцева, Ю.Б. Білоусова
2007
Проведення І-ї Української конференції з питань безпеки ліків: «Безпека ліків: від розробки до медичного застосування»
ДФЦ МОЗ України
2008
Видання підручника клінічної фармакології для медичних вузів
Під ред. проф. О.Я.  Бабака, О.М.  Біловола, І.С. Чекмана

Великих зусиль довелось докласти невеличкому педагогічному колективові курсу клінічної фармакології, щоб організувати навчальний процес в умовах відсутності підручників, методичних матеріалів, обладнаних навчальних приміщень. Проте все це було подолано протягом кількох років в Україні (тоді ще СРСР). Викладання цієї дисципліни розпочалося в усіх вищих медичних навчальних закладах, а з середини 80-х років щорічно до Києва почали приїздити викладачі з усіх вищих навчальних закладів СРСР для розширення свого досвіду. За короткий термін (з 1983 по 1985 рр.) в усіх медичних та фармацевтичних вузах в Україні було створено курси клінічної фармакології, а пізніше в деяких вузах (у Донецьку, Львові, Сімферополі, Луганську, Харкові) – кафедри, які адміністративно увійшли до складу кафедр фармакології. Під керівництвом професора О.П. Вікторова була розроблена робоча програма, підготовлені та видані методичні рекомендації з основних розділів навчальної програми для викладачів та студентів всіх факультетів.
Слід відзначити ще одну обставину: Україні в той час була надана довіра атестувати науковців з клінічної фармакології. У Київському медичному інституті на початку 80-х років ВАК СРСР відкрила Вчену Раду (другу в СРСР), яка мала право надавати вчені ступені кандидата і доктора медичних наук за науковою спеціальністю «клінічна фармакологія».
Сама доля надавала Україні шанс розвивати цю нову галузь медичної науки та практики!
У теперішній час дисертаційні роботи з клінічної фармакології розглядає спеціалізована рада Інституту фармакології та токсикології НАМН України.

За останні роки в Україні підготовлено та захищено більше 10 дисертацій за спеціальністю «клінічна фармакологія». Значний внесок у розвиток наукових досліджень було зроблено на кафедрі клінічної фармакології Вінницького національного медичного університету під керівництвом професора О.О. Яковлевої. Крім провадження плідної навчально-медичної діяльності, за період з 1995 р. по теперішній час було підготовлено 10 кандидатів медичних наук за спеціальністю «клінічна фармакологія», які успішно продовжують свою професійну діяльність як в Україні, так і за її межами. Слід зауважити, що Вінницький національний медичний університет приділяє багато уваги цьому науковому напрямку. Під керівництвом професора О.О. Пентюка в центральній науково-дослідній лабораторії сумісно з кафедрою біохімії активно вивчаються процеси метаболізму ліків в організмі. На базі університету щорічно проводяться наукові конференції з міжнародною участю, присвячені клінічній фармакології. У Вінницькому національному медичному університеті була підготована та захищена перша в Україні та на теренах колишнього СРСР та СНД докторська дисертація з клінічної фармакології.
Багато зробив та продовжує робити у цьому напрямку професорсько-викладацький колектив Одеського національного медичного університету, Кримського державного медичного університету, Дніпропетровської державної медичної академії та Луганського державного медичного університету.
Розвиток клінічної фармакології в Україні неможливо відокремити від діяльності талановитого лікаря, вченого, організатора охорони здоров’я та медичної науки Володимира Івановича Мальцева. З його ім’ям та діяльністю пов’язаний розвиток системи клінічних випробувань ЛЗ та її становлення на міжнародному рівні. За короткий термін (з 1995 р.) цей напрямок клінічної фармакології в нашій країні отримав визнання в усьому світі як серед виробників ліків, так і дослідників-клініцистів. Завдяки В.І. Мальцеву та його колегам з відділу координації та контролю за клінічними випробуваннями Державного фармакологічного центру (ДФЦ) МОЗ України (нині – Державного експертного центру (ДЕЦ) МОЗ України), а також фахівцям відомих клінічних центрів України в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Івано-Франківську, Запоріжжі, Тернополі та інших містах, в країні була створена та ефективно діє система навчання молодих та вже досвідчених лікарів міжнародним принципам та особливостям вітчизняного законодавства з питань GCP. Налагоджений контроль за проведенням різного рівня клінічних досліджень, створене підґрунтя для подальшого розвитку цього напрямку, проводяться науково-практичні конференції як на національному, так і на регіональному рівнях. За участю та під редакцією професора В.І. Мальцева в Україні вийшло декілька керівництв з питань клінічних досліджень. Діяльність України в зазначеному підрозділі клінічної фармакології позитивно оцінена ВООЗ та іншими міжнародними структурами, а також регуляторними органами у багатьох країнах світу.
Вже з перших кроків до клінічних випробувань були залучені провідні вчені-клініцисти в різних регіонах нашої держави – академіки Г.В. Дзяк, Ю.І. Фещенко, О.М. Лук’янова, Л.Т. Мала, Є.М. Нейко, Д.І. Заболотний, В.М. Коваленко, О.В. Коркушко, О.О. Корж, В.М. Майданник, члени-кореспонденти НАМН України К.М. Амосова, В.З. Нетяженко, П.Д. Фомін, О.П. Волосовець, а також відомі професори С.П. Кривопустов, В.Г. Коляденко, Ю.С. Рудик, І.А. Зупанець, Ю.М. Сіренко, Л.Г. Воронков, М.І. Лутай, А.С. Свінцицький, О.М. Пархоменко та інші.

Великий науковий практичний внесок у розвиток клінічної фармакології в Україні здійснюють установи НАМН України. Особливого значення це набуло у роки незалежності нашої країни. Безсумнівно, серед піонерів у цій галузі необхідно відзначити засновника та беззмінного директора Інституту терапії АМН України – академіка Л.Т. Малу, на жаль, нині вже покійну. У 1981 р. в Інституті був створений відділ клінічної фармакотерапії як штатний підрозділ Харківської філії Київського НДІ кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска МОЗ України, а в подальшому він увійшов до складу Харківського НДІ терапії МОЗ УРСР (нині – ДУ «Інститут терапії ім. акад. Л.Т. Малої НАМН України») як відділ клінічної фармакології і фармакотерапії. З 1981 по 1991 р. відділом завідував к.м.н. Михайло Михайлович Ляшенко, з 1994 р. і до теперішнього часу – д.м.н. Юрій Степанович Рудик.
З моменту організації відділ є клінічною базою ДФЦ МОЗ України, що проводить вивчення нових лікарських препаратів вітчизняного і закордонного виробництва. Актуальні проблеми клінічної фармакології вивчаються в аспекті функціональних метаболічних і молекулярних механізмів дії сучасних ЛЗ, що застосовуються для лікування і профілактики захворювань внутрішніх органів. Робота відділу клінічної фармакології проводиться в двох основних напрямках: фундаментальному і прикладному. Результати наукових досліджень знайшли відбиток у монографіях, навчальних посібниках, статтях, тезах доповідей, методичних рекомендаціях, інформаційних листах. Співробітники відділу є учасниками Міжнародних (у тому числі і в рамках СНД), всесоюзних (у минулому) і республіканських конгресів, присвячених проблемам клінічної фармакології, кардіології, внутрішніх хвороб.
Усі лікарі – наукові співробітники відділу – пройшли підвищення кваліфікації за фахом «клінічна фармакологія та фармакотерапія» на базі Київської і Харківської академій післядипломної медичної освіти, прослухали ряд міжнародних та вітчизняних курсів з питань удосконалення діагностики і лікування внутрішніх хвороб.
Свою діяльність відділ клінічної фармакології і фармакотерапії здійснює спільно з ДЕЦ МОЗ України, його експертними групами, відділом фармакологічного нагляду, завдяки чому отримує оперативну інформацію про реєстрацію ЛЗ в Україні, про проведення клінічних випробувань препаратів тощо. Разом з експертами ДЕЦ МОЗ України підготовлено методичні рекомендації з клінічних випробувань кардіоваскулярних ЛЗ.
Наукові співробітники відділу проводять лікувальну роботу в клінічному відділенні реабілітації хворих на гострий інфаркт міокарда, здійснюють відбір та скринінгові дослідження серед хворих, які перебувають на стаціонарному лікуванні в інших відділеннях інституту, а також серед хворих, які проходять обстеження і лікування в консультативній поліклініці. За період діяльності відділу захищено майже 20 кандидатських дисертацій.
Розвиток вітчизняної клінічної фармакології в галузі кардіології і терапії пов’язаний також з ім’ям видатного вітчизняного кардіолога, вченого та організатора науки, учня академіка М.Д. Стражеска професора А.Л. Міхньова. Як відзначили академіки О.О. Мойбенко та Л.А. Пиріг на конференції, присвяченій 100-річчю цього видатного вченого (травень 2009 р.), професор Анатолій Львович Міхньов лишив такий цінний спадок, як лабораторія клінічної фармакології, яку він очолював наприкінці 40-х та в 50-ті роки минулого сторіччя і яку було створено з ініціативи академіка М.Д. Стражеска. Учнями професора Міхньова були відомі в подальшому вітчизняні кардіологи – професори М.С. Заноздра, Г.В. Яновський та ін. Вже в той час співробітники лабораторії займались широким колом питань клінічної фармакології: вивченням глюкокортикостероїдів в клінічній медицині, серцево-судинних лікарських засобів, побічної дії ліків. Проте так сталося, що діяльність лабораторії на деякий час припинилась і була відновлена лише в 1992 р. У 1992-95 рр. її завідувачем був головний науковий співробітник, к.м.н. С.І. Пасєчник. У цей період лабораторія займалась проблемами математичного моделювання фармакокінетичних процесів та клініко-фармакологічним вивченням нового вітчизняного мембранопротектора тіотриазоліну.

З 1995 р. завідувачем лабораторії, а потім відділу був обраний д.м.н., професор О.П. Вікторов. Відділ продовжує активно вивчати як нові, так і відомі ЛЗ. Основні напрямки наукової роботи такі: дослідження клінічної фармакодинаміки та фармакокінетики основних серцево-судинних препаратів; вивчення механізмів виникнення, розвитку та лікування і профілактики побічної дії ЛЗ, які призначають насамперед хворим кардіологічного профілю, а також використовують у загальній медичній практиці в Україні.
Того ж року на базі цього наукового підрозділу інституту було організовано відділ фармакологічного нагляду ДФЦ МОЗ України (керівник – д.м.н., професор О.П. Вікторов, завідувач – старший науковий співробітник, к.м.н. М.Л. Шараєва). Науково-експертна діяльність цієї структури спрямована на створення та розвиток в Україні системи державного контролю за ефективністю та безпекою ЛЗ в умовах їх широкого медичного застосування.
З 1997 р. у відділі клінічної фармакології створено клінічний підрозділ (керівник – д.м.н., професор О.І. Мітченко), який згодом реорганізовано у відділ фармакотерапії (керівник професор М.Г. Ілляш).
За останні роки співробітники відділу підготували та захистили 4 кандидатські дисертації. Опубліковано 12 монографій, довідників та керівництв, понад 370 друкованих праць, у тому числі більше 60 – за кордоном. Отримано 6 патентів України та 5 авторських свідоцтв. Проведено понад 50 доклінічних та клінічних досліджень вітчизняних та зарубіжних препаратів, а також 2 наукових дослідження за програмами Міністерства освіти та науки України, дві розробки здійснено за науковими планами МОЗ України, п’ять – за тематикою НАМН України.
У 2000 р. на базі відділу створено лабораторію високочутливої рідинної хроматографії (в теперішній час – клінічної фармакокінетики) (завідувач – старший науковий співробітник, к.хім.н. Т.Л. Шевченко), у якій розпочато впровадження фізико-хімічних методів та вивчення фармакокінетики і біоеквівалентності ліків. Здобуто перший досвід роботи з волонтерами, розроблено відповідні стандартні оперативні процедури щодо цих методів, накопичується (за завданнями ДЕЦ МОЗ України) вітчизняний та зарубіжний досвід. Відділ в усіх видах діяльності активно співпрацює з іншими науковими підрозділами інституту, ДФЦ МОЗ України та установами НАМН і МОЗ України.
В Інституті педіатрії, акушерства та гінекології АМН України фармакологічні дослідження проводять з 1947 року, коли було створено лабораторію нормальної і патологічної фізіології (завідувач – професор Е.С. Стальненко). У 50-ті роки під керівництвом академіка А.П. Ніколаєва в лабораторії були проведені експериментальні дослідження з вивчення протигіпоксичної дії ряду препаратів, що надалі стало підставою для створення спеціальної комбінації засобів для лікування асфіксії немовлят, яка одержала в літературі назву «тріада Ніколаєва».
З 1967 по 1999 роки лабораторією завідував учень академіка О.І. Черкеса професор М.Л. Тараховський. У цей час наукова діяльність була переважно спрямована на пошук нових ефективних антигіпоксантів (М.І. Руднєв, А.Г. Ципкун), дослідження впливу нових класів простагландинів на скорочувальну діяльність матки (Л.М. Зайцев), вивчення впливу ЛЗ на плід (М.Л. Тараховський, А.Г. Ципкун). У 80-ті роки почали проводитись дослідження в галузі клінічної фармакології і фармакогенетики, а в 90-ті – вивчення фармакокінетики ЛЗ.
У 1989 році лабораторія була реорганізована в лабораторію патологічної фізіології і клінічної фармакології (з 1999 року завідувач – професор А.Г. Ципкун). Основним напрямком наукових досліджень стало удосконалення фармакотерапії основних захворювань вагітних і дітей на основі поглибленого вивчення особливостей дії лікарських препаратів на організм плоду, дитини і жіночий організм у динаміці вагітності.
За останні 10 років у лабораторії проведено фундаментальні дослідження з вивчення рецепторних властивостей плацентарних судин, а також впливу на тонус плацентарних судин і матково-плацентарний кровообіг ряду вазоактивних препаратів. Було встановлено наявність у плацентарних судинах різних видів адрено-, холіно-, серотоніно-, гістамінорецепторів. Доведено, що їх стимуляція чи блокування викликають характерні зміни тонусу плацентарних судин і матково-плацентарного кровообігу. Показано, що за наявності серцево-судинних захворювань у матері, фето-плацентарної недостатності, синдрому затримки розвитку плоду змінюється характер реагування плацентарних судин на медіаторні засоби.
Проведено великий комплекс робіт з дослідження особливостей фармакокінетики і метаболізму ряду лікарських препаратів у дітей, що страждають на хронічний гепатит. Встановлено значення змін мікрогемоциркуляції паренхіми печінки в механізмах розвитку цієї патології, охарактеризовано роль порушень метаболізму оксиду азоту у формуванні циркуляторних порушень у печінці при хронічних гепатитах у дітей.

Останніми роками істотна увага приділяється розвитку хронофармакологічних досліджень. На підставі вивчення циркадних ритмів ряду показників нейрогуморальної регуляції функції організму у дітей із хронічними вірусними гепатитами до і після лікування показано, що визначення цих показників може бути використано як критерій ефективності проведеної терапії.
У лабораторії також проводять експериментальні дослідження з наукового обґрунтування і створення нових ЛЗ, а також вивчення їх фармакологічних властивостей. За останні 10 років розроблено ряд ентеросорбентів: Увесорб (дозволений до медичного застосування), Флавосорб (завершено доклінічне вивчення).
За цей час у лабораторії виконано, з урахуванням основних напрямків діяльності інституту, фрагменти 5 докторських і 13 кандидатських дисертацій за спеціальностями «педіатрія», «акушерство і гінекологія», «клінічна фармакологія». Тепер виконуються 2 докторські і 4 кандидатські дисертації. Співробітниками лабораторії опубліковано 6 монографій, 5 методичних рекомендацій, зроблено 7 винаходів, захищених патентами й авторськими свідоцтвами.
2 лютого 1959 р. започаткувала свою діяльність лабораторія експериментальної терапії, нині геріатричної фармакології, Інституту геронтології АМН України. У розв’язанні завдань геріатричної клінічної фармакології внесок вчених цього провідного наукового центру України, відомого не тільки в нашій державі, не викликає сумнівів. Завідувачами лабораторії в різні роки були: д.м.н. С.І. Балуєв (1959-63 рр.); д.м.н., професор В.Г. Западнюк (1963-92 рр.); д.м.н. І.С. Безверха (з 1992 р. донині).
У період з 1959 по 1963 рр. колектив лабораторії проводив наукові дослідження у галузі вивчення процесів детоксикації у осіб літнього і старечого віку, обґрунтував доцільність створення полівітамінного препарату Вігерин, що у подальшому одержав назву Декамевіт (С.І. Балуєв, Н.І. Стрижова-Салова [учениця академіка О.І. Черкеса], Л.П. Купраш).
З 1963 р. основними напрямками наукової діяльності лабораторії був пошук засобів, здатних послабити темпи старіння й інтенсивність розвитку функціональної метаболічної недостатності організму під час старіння, а також вивчення вікових особливостей фармакодинаміки і фармакокінетики деяких груп ліків, що найчастіше використовуються в геріатричній практиці.
Ґрунтуючись на даних О.О. Богомольця, В.В. Фролькіса, D. Hartman, які з різних позицій характеризували суть геронтогенезу, що дало змогу оцінити ефективність впливу потенційних геріатричних засобів на основні ланки механізмів старіння, співробітники лабораторії обрали шлях створення і вивчення багатокомпонентних комбінованих препаратів, до складу яких включені такі природні метаболіти, як вітаміни, амінокислоти, макро- і мікроелементи, нуклеїнові кислоти. Підставою для цього були дані про те, що під час старіння у тварин і людей постійно відзначається дефіцит вітамінів, амінокислот, незамінних мікроелементів, які входять до складу захисної антиокислювальної системи клітин і перешкоджають процесам пероксидації.
Дослідження, проведені в лабораторії під керівництвом професора В.Г. Западнюка, виявили особливості кінетики нестероїдних протизапальних препаратів, серцевих глікозидів, антагоністів кальцію; кількісно охарактеризовані вікові особливості зв’язування ЛЗ з білками сироватки крові, їх фармакодинаміки; лікувальні і токсичні властивості різних груп лікарських препаратів при старінні. Показано, що реакція старих тварин на ті самі дози ліків часто відрізняється від реакції молодих і дорослих; у старому організмі частіше виникають індивідуальні реакції і спостерігається підвищена чутливість до лікарських речовин.
Важливим розділом наукової діяльності були дослідження з молекулярної герофармакології, що проводилися в лабораторії: визначення вікових змін активності ферментів системи крові та мікросомального окиснення в печінці, особливостей вільнорадикального окиснення в тканинах, що зумовлюють зміни фармакорецепції, біотрансформації й елімінації лікарських препаратів, а також ослаблення процесів їхнього знешкодження в старості.
Науково обґрунтовані корективи дозування ЛЗ для хворих старших вікових груп було схвалено в свій час Фармакопейним комітетом МОЗ СРСР і включено до Х Фармакопеї СРСР, їх використовують і в сучасній герофармакології.
У практику медицини впроваджено створені в лабораторії полівітамінно-амінокислотно-мінеральні комплекси Декамевіт, Квадевіт і Рикавіт, продовжується освоєння промислового випуску на фармацевтичних підприємствах України препаратів Ампевіт, Калію глутамінат, Триметилгліцин.
За період існування лабораторії опубліковано понад 600 робіт, з них 7 монографій і навчальних посібників: «Геріатирична фармакологія» (В.Г. Западнюк. − Київ: Вища школа, 1977); «Атлас фармакодинамічних лікарських препаратів» (Під редакцією В.Г. Западнюка. − Київ: Вища школа, 1979); «Довідник з фітотерапії» (Київ: Здоров’я, 1989); «Амінокислоти в медицині» (В.Г. Западнюк, Л.П. Купраш, М.У. Заїка, І.С. Безверха. − Київ: Здоров’я, 1982); «Фармакокінетика при старінні» (І.С. Безверха. − Київ: Здоров’я, 1991) та ін. Співробітники отримали 4 патенти, 14 авторських свідоцтв на винаходи та 73 – на раціоналізаторські пропозиції. Розроблено методичні рекомендації з експериментального і клінічного вивчення лікарських препаратів, призначених для запобігання прискореному старінню. У лабораторії виконано та захищено 4 докторські і 14 кандидатських дисертацій.
Істотний внесок у розвиток сучасної фармакології, в тому числі і клінічної, в Україні робить відділ ендокринології репродукції й адаптації Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України (завідувач відділу – член-кореспондент НАМН і НАН України, професор, д.м.н. О.Г. Резніков).
У період 1965-73 рр. розроблялися фармакологічні препарати – інгібітори функції кори надниркових залоз (хлодитан та ін.) для лікування хвороби Іценко – Кушинга і раку кори надниркових залоз з метастазами (докторські дисертації О.Г. Резнікова, О.С. Микоши, І.В. Комісаренка).
Хлодитан впроваджено у практику охорони здоров’я 1976 року групою співробітників (В.П. Комісаренко, О.Г. Резнікова, Я.Г. Бальон, В.І. Комісаренко, В.М. Гордієнко), що відзначено Державною премією УРСР у галузі науки і техніки. Видано монографію В.П. Комісаренка й О.Г. Резнікова «Інгібітори функції кори надниркових залоз» (Київ: Наукова думка, 1972).
У 1973 році О.Г. Резніков заснував і очолив лабораторію нейрогормональної регуляції розмноження, яку в 1991 р. було реорганізовано у відділ ендокринології репродукції й адаптації. До складу відділу входять лабораторія нейрогормональної регуляції репродукції й адаптації та лабораторія експериментальної андрології.
Від дня заснування по нинішній час відділ працює над двома основними проблемами в галузі фармакології. Одна з них стосується оцінки потенційної небезпеки фармакологічних препаратів, застосовуваних під час вагітності, щодо репродуктивної функції і здоров’я плоду.
Отримані результати досліджень цього напрямку дають змогу прогнозувати можливі порушення регуляції репродуктивних процесів і плідності на етапі доклінічного вивчення гормональних, антигормональних і нейротропних препаратів. Видано інформаційний лист МОЗ України для акушерів-гінекологів, педіатрів, ендокринологів. Опубліковано монографії: «Статеві гормони і дедукція мозку» (О.Г. Резніков. − Київ: Наукова думка, 1982); «Hormone-Neurotransmitter Imprinting of Neuroendocrine System of Reproduction» (A.G. Reznikov. − N.Y.: Harwood Acad. Publ. House). Роботи цього напрямку відзначені премією ім. акад. О.О. Богомольця АН УРСР (О.Г. Резніков, 1983), премією в галузі теоретичної медицини АМН України (О.Г. Резніков, Н.Д. Носенко, 1997).
Крім того, проводиться робота зі створення, фармакологічного вивчення і впровадження в практику вітчизняної охорони здоров’я блокаторів клітинних рецепторів андрогенів (антиандрогенів). Впроваджено у практику препарат ніфтолід у вигляді двох лікарських форм: таблетки ніфтоліду 0,25 г (для лікування раку передміхурової залози, для диференціальної діагностики чоловічого гіпогонадизму) і мазь ніфтоліду 2,5% (для лікування гірсутизму). Мазь створено у співробітництві з Нижньогородським ХФЗ Російської Федерації, а таблетовану форму спільно з ВАТ «Фармак» (м. Київ). Обґрунтовано новий концептуальний метод фармакотерапії раку передміхурової залози – низькодозову естроген-антиандрогенну терапію. Метод апробовано і впроваджено у практику охорони здоров’я. Ця робота виконувалася у співробітництві з Інститутом урології і нефрології НАМН України. Керівники роботи – академік О.Ф. Возіанов і член-кореспондент НАМН і НАН України О.Г. Резніков. Видано монографію «Ендокринна терапія раку передміхурової залози» (О.Ф. Возіанов, І.О. Клименко, О.Г. Резніков. − Київ: Наукова думка, 1999).
Розвиток у ХХ столітті потужної фармакологічної школи в Одеському національному медичному інституті залучив наукові інтереси вчених інших спеціальностей, які працюють у цьому відомому університетському й академічному центрі України. Зокрема, це стосується діяльності видатного українського дослідника, академіка НАН України О.В. Богатського (1929-1983). За його активною особистою участю відбувався розвиток цього нового на той час напрямку в діяльності багатьох наукових установ АН УРСР хімічного профілю. Завдяки зусиллям цього вченого у середині 60-х років було створено нинішній Одеський академічний університетський науковий комплекс з органічної та біоорганічної хімії.
Нині він складається з трьох підрозділів Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (кафедр органічної хімії, фармацевтичної хімії, лабораторії психотропних препаратів) та шести відділів Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН України (біоорганічної хімії, фізико-хімічних основ біотехнології, молекулярної структури, хімії біологічно активних речовин, каталізу, фізико-хімічної фармакології). Керує комплексом академік НАН України С.А. Андронаті.
Дослідження фармакологічних властивостей зосереджено, переважно, у відділі фізико-хімічної фармакології інституту і лабораторії психотропних препаратів університету під керівництвом академіка НАМН України М.Я. Головенка.
Поряд зі значними досягненнями в розробці та обґрунтуванні механізмів дії нейро- та психотропних ЛЗ, під керівництвом академіка М.Я. Головенка були розроблені методичні та організаційні підвалини розвитку фармакокінетичних досліджень в Україні. Останнє дало змогу за короткий термін не тільки опанувати хроматографічні та інші методи фармакокінетичних досліджень, але й впровадити вивчення біоеквівалентності ліків, а головне – відкрити в різних наукових установах лабораторії з фармакокінетики.
Кафедру клінічної фармакології з курсом гомеопатії Медичного інституту Української асоціації народної медицини було створено у 1992 р. Завідує кафедрою з дня її заснування д.м.н., професор Н.Є. Костинська – дійсний член Міжнародної академії інтегративної антропології, автор 4 монографій, понад 100 наукових праць. Науковий напрямок кафедри – клінічна фармакологія протизапальних та імуномодулюючих ЛЗ.
Великою подією, яка вплинула на подальший розвиток клінічної фармакології в Україні, стало створення Закону України «Про лікарські засоби», на основі статті 2 якого створено Державну Фармакопею України. Вона гармонізована з Європейською Фармакопеєю і містить повний обсяг інформації щодо всіх етапів розробки, створення, виробництва та контролю за безпекою ЛЗ.
У створенні Державної фармакопеї України брали участь провідні вчені нашої країни: три академіки НАН та НАМН, п’ять членів-кореспондентів НАН та НАМН, шістдесят два доктори наук, двадцять сім кандидатів наук, а у її підготовці брали участь п’ятдесят сім підприємств, організацій та установ серед яких – дев’ятнадцять академічних інститутів НАМН і НАН, шістнадцять фармацевтичних підприємств, дев’ять навчальних закладів, сім керівних установ МОЗ, п’ять галузевих інститутів та установ.
Якщо виходити з тих завдань, які окреслила ще в 60-70-ті роки ХХ ст. ВООЗ, у розвитку клінічної фармакології в Україні можна відзначити певні успіхи:
• існує навчальна дисципліна (на до- та післядипломному етапах підготовки та підвищення кваліфікації лікаря) з кадровим потенціалом;
• є наукова дисципліна (тільки за останні 10 років захищено майже 20 дисертацій за фахом «клінічна фармакологія»);
• щорічно проводяться різні наукові та науково-практичні заходи з різних напрямків клінічної фармакології (клінічних випробувань, безпеки ліків, раціональної фармакотерапії тощо);
• закладені підвалини розвитку фармакокінетичних досліджень (зусиллями керівництва Державного експертного центру, його колишнього директора В.Т. Чумака створені умови для визначення біоеквівалентності ліків; методологічні та організаційні основи фармакокінетичних досліджень закладені академіком М.Я. Головенком) та вже реалізуються в ряді наукових та клінічних центрів України професорами О.П. Вікторовим, І.А. Зупанцем, О.К. Ярошем, О.О. Пентюком.
До невирішених проблем, що гальмують розвиток клінічної фармакології в Україні, можна віднести відсутність лікарського фаху «лікар – клінічний фармаколог» – та її відповідного статусу. Останніми роками висловлюються наміри перекласти його суто лікарські обов’язки на клінічного фармацевта, фахова спеціальність якого існує в нашій державі, проте коло відповідних обов’язків остаточно не з’ясоване. В азарті полеміки деякі її учасники забувають, що лікар і фармацевт відрізняються за базовою освітою та професійною ментальністю, але, з другого боку, вони існують паралельно за своєю діяльністю та не заважають, а доповнюють одне одного.
Слід підкреслити, що серед країн СНД найбільший досвід в підготовці лікарів – клінічних фармакологів має Російська Федерація, яка ще наприкінці 80-х років минулого сторіччя ввела в державний реєстр лікарських спеціальностей цю, ще нову в той час, фахову одиницю та розпочала підготовку кадрів.
На посаду лікаря – клінічного фармаколога приймаються спеціалісти з вищою медичною освітою, які засвоїли програму з клінічної фармакології відповідно до кваліфікаційних вимог та отримали сертифікат за спеціальністю «клінічна фармакологія». За своїм статусом особа, яка обіймає цю посаду, безпосередньо підпорядковується керівнику лікувально-профілактичної установи або закладу. Головними функціями лікаря – клінічного фармаколога є:
• консультації хворих з метою раціоналізації призначеної фармакотерапії з урахуванням клініко-фармакологічної характеристики ЛЗ, що призначається;
• участь у лікуванні хворих, у яких діагностовано несприятливі побічні реакції або виявлено резистентність до призначень фармакотерапії;
• участь у призначенні ЛЗ у випадках, які встановлені відповідними правовими актами (захворювання, перебіг яких супроводжується порушенням функції печінки, нирок тощо);
• участь у консиліумах, експертна оцінка фармакотерапії;
• організація діяльності комісії для складання лікарського формуляра та формулярного переліку медичних установ;
• здійснення організаційних заходів з контролю за безпекою ліків при їх медичному застосуванні на місцях та взаємодія з державними структурами фармаконагляду і т. д.
Не викликає сумніву, що настав час розставити все на свої місця і в нашій країні, і гаяти його неможливо. Особливо це стає актуальним у зв’язку з введенням формулярної системи та відповідного моніторингу призначень, ефективності та безпеки ліків в усіх ланках надання медичної допомоги (або послуг), появи правового поля щодо медичного страхування тощо.
У XXI сторіччі з’явились інноваційні медичні технології, які дають змогу виявляти індивідуальні особливості пацієнта на молекулярно-генетичному рівні, застосування яких стане можливим в спеціально створених для цього умовах у майбутньому − Центрах персоналізованої медицини.
Як відзначив в Актовій промові на відкритій Міжнародній науковій конференції країн СНД з проблем клінічної фармакології (Російська Федерація, м. Москва, 2009 р.) відомий в Росії та за її межами фахівець у галузі клінічної фармакології, академік РАМН, професор В.Г. Кукес, розвиток та впровадження персоналізованої медицини є пріоритетним напрямком клінічної фармакології.
Незважаючи на впровадження в практичну медицину великої кількості нових ЛЗ та принципів доказової медицини, ефективність фармакотерапії становить не більше 40% (за даними ВООЗ), а кількість несприятливих побічних реакцій на ЛЗ зростає. Це пов’язано з тим, що під час призначення ЛЗ лікар не враховує індивідуальну активність ферментів біотрансформації, стан системи транспортерів та молекул-мішеней ліків. У той же час досягнення сучасної науки, в т. ч. і вітчизняної, привели до розробки інноваційних технологій, які дають змогу виявляти індивідуальні особливості хворих на молекулярно-генетичному рівні, що може бути використано для прогнозування індивідуальної відповіді на ліки і, відповідно, для персоналізованого підходу до вибору ЛЗ та їх доз. Це є підґрунтям персоналізованої медицини. Впровадження цієї методології в практичну охорону здоров’я країн СНД дасть змогу підвищити ефективність фармакотерапії, знизити частоту несприятливих побічних реакцій, що є економічно виправданим та в цілому зможе вплинути на демографічну ситуацію в країні. Персоналізована медицина повинна розвиватися у таких напрямках:
• вивчення окремих нозологічних одиниць та груп ЛЗ. Наприклад, антикоагулянтна терапія (США, Нідерланди, Франція), протипухлинна терапія (США, Ізраїль), психотропна фармакотерапія;
• створення центрів персоналізованої медицини за всіма клінічними напрямками.
Рівень сучасних медичних знань вже на теперішньому етапі дає змогу впроваджувати в до- та післядипломну підготовку лікарів необхідну інформацію щодо відомих підходів персоналізованої медицини.
В педагогічному процесі необхідно надавати таку інформацію майбутнім і вже практикуючим лікарям для того, щоб вони були компетентні у питаннях оптимізації фармакотерапії:
Зрозуміло, що в журнальній публікації неможливо відтворити навіть коротку історію нової галузі медичних знань та практичної діяльності в межах цілої країни. Проте, підсумовуючи, можна констатувати, що у світі і в Україні протягом другої половини минулого сторіччя успішно розвивались такі напрямки клінічної фармакології, як клінічна фармакокінетика та фармакодинаміка, взаємодія та побічна дія ЛЗ, впроваджувалися методи клінічних випробувань ліків. Крок за кроком здійснювалась підготовка кадрів фахівців у практичній сфері, удосконалювалася до- та післядипломна підготовка лікарів.
В Україні клінічна фармакологія існує як навчальна дисципліна, як науково-дослідницька сфера діяльності (існують умови для вивчення клінічної фармакодинаміки та фармакокінетики), як практичний напрямок (в країні діє система фармаконагляду, тобто здійснюється контроль за безпекою ліків при їх медичному застосуванні, проводяться відповідно до світових стандартів клінічні випробування ЛЗ). Але всі ми розуміємо, що це лише перші кроки і необхідно докласти ще багато зусиль, щоб ми могли міцно тримати провідні позиції в професійному світовому співтоваристві, гідні нашої держави. Наприклад, необхідна активізація підготовки наукових кадрів, кадрів лікарів за спеціальністю «клінічна фармакологія» (для чого необхідне введення до переліку лікарських спеціальностей відповідного фаху та посадової функції, як це існує в багатьох країнах Європи, Азії та Америки). Слід також удосконалити інформаційну сферу, яка має охоплювати не тільки лікарів та фармацевтів, але і бути спрямована на кожного громадянина.
Наприкінці доцільно у зв’язку з усім викладеним в цьому нарисі процитувати академіка РАМН, професора В.Г. Кукеса:
«Клінічна фармакологія подібна до дерева: яким би міцним та потужним не було коріння, його можна викорчувати за годину, але необхідні роки, щоб воно почало давати плоди».

Поділитися з друзями:

Партнери

ЛоготипЛоготипЛоготипЛоготип